охота гончий

Василь Шевчук СИН ВОЛІ Роман ---------------------------------- ["Син волі" — перша книга двокнижжя про Тараса Шевченка. Друга книга - "Терновий світ".]   Хто б міг подумати, яка ворожка могла йому вгадати цю невеселу подорож!.. Два тижні тому він був ще вільним соколом, охота гончий нині їде Санкт-Петербургом, містом своєї молодості, під пильним наглядом двох охоронців, ніби якийсь варнак... До Гатчини він ще тримався, легко прогонив сум, недобрі передчуття і навіть здатний був кепкувати з похмурих церберів, що прагли якнайшвидше привезти й здати його, Шевченка, у Третій відділ власної його імператорської величності канцелярії. Коли ж збагнув, що скоро кінець шляху, щось напливло на нього, мов синьо-чорна хмара, притисло, душу вгорнуло в кригу. А як долинув з неба над болотистим полем високий голос жайворонка, на очі самі набігли сльози. Натягнув на лоб капелюх, аби ніхто не бачив його таким, розслабленим, і потім довго й тяжко долав ту хвилю розпачу... — Ну, слава богу, приїхали! — зітхнув, коли спинилися біля воріт, яких у всій Росії боялися не менше, ніж страшної брами пекла. Жандарм зиркнув на нього і посміхнувся. — Возславиш ім'я господнє, як звідси вийдеш... — мовив багатозначно. — А може, я невинний? — Перед престолом усяк у чомусь та завинив. — І ви? — Ми — перст вказуючий, — сказав жандарм. — І ми ж — кулак караючий, — стрибнув на землю офіцер, — Гей, хто там є? — постукав у куту браму. Тарас устав, поглянув на Літній сад, який, увесь просвічуючись, тремтів весняним дрожем за Рубіконом, сиріч Фонтанкою, на Ланцюговий ажурний міст і на Михайлівський величний замок... Повіз сіпнувся й рушив у двір розбійницького вертепу, як називали цей дім в оточенні Карла Брюллова. — Кого привіз на цей раз? — спитав жандарм, що відчиняв ворота. — Та... солов'я... — махнув рукою офіцер. — Співав усю дорогу. — Хохол, напевне? — Точно. — У нас таких чимало зараз кукає. Та все пани, студенти!.. — зміряв цікавим зором новоприбулого. — Попов приймає? — Знамо. Малороси — його парафія. З уїдливим залізним скрипом зійшлися стулки брами, і Петербург відплив кудись у невість. Душа Тарасова була ще там, на волі, на розбагнючених весною вулицях, біля Неви, на набережній, де Академія, в якій пізнав він щастя відчути себе людиною, охота гончий не рабом, в якій піднісся до осяйних вершин мистецтва, охота гончий тіло, сам він, власне, його жива натура, невідворотно вписувалися у цей жахливий закут, юдоль печалі й знищення людського в людях. Сидів, не знаючи, що має діяти, і відчував, як кожна найменша часточка його єства кричить, волає, рветься на світ, на вільну волю, якою він не навтішався за дев'ять років. Десь з глибини душі, охота гончий може, й тіла повіяло старим, забутим холодом його кріпаччини, як повіває з яру серед весни останнім чорним льодом... — Ось він, — кивнув на нього офіцер чиновнику в партикулярнім одязі, який прийшов прийняти бранця. — Папери з ним? Жандарм зіскочив з воза, зняв чемодан з печатями. — Чудово, — потер чиновник руки. — Добридень вам, — сказав Тарас, здивований його неввічливістю. Приїхала у двір людина, охота гончий він... Чиновник глянув на офіцера, який лише стенув плечима, зиркнув краєчком ока на двох жандармів, що саме вийшли з флігеля, і, гасячи в очах веселі бісики, вклонився гречно «гостеві»: — Ласкаво просимо, ваше високоблагородіє! Давно на вас чекаємо. Світлиця вже приготована… Тарас стрибнув на землю. — Сміятися з чужого горя... — Pardon, mоn cher[1], — вклонився знову. — Вибачте! Я геть забув, що маю діло з художником і сочинителем поем та віршів... Сидоров! — гукнув жандарма, який стояв на варті біля дверей у флігель. — Візьми його й замкни у вільнім номері! Синьомундирий Сидоров підскочив чортом, узяв рушницю навпереваги, так ніби звідси можна було втекти посеред дня, при всій чесній компанії жандармів та чиновника, і мовив хмуро, з притиском: — Вперед! Спрямовуючи багнетом, погнав його в одні, у другі двері й сердито хряпнув третіми за спиною в арештанта. Лунко два рази клацнув ключ у замку, хтось щось сказав до когось у коридорі, і стало тихо. Тарас оглянувся в своїй новій оселі. Вузеньке ліжко, столик, один стілець... І тут помітив грати, які прийняв спочатку за звичайнісіньку, хіба що трохи густішу, раму. Вони найдужче вдарили йому по серцю. Грати — різновид клітки, символ неволі, горя, краху людських надій!.. А ще — ганьба. Колись, було, в Кирилівці в'язниць боялись дужче від ран та смерті... Звірі й ті у неволі гинуть, охота гончий тут жива людина, подоба божа!.. Господи, і той — твоя подоба, що збиткувався, грався із ним, як кіт із мишею, в дворі цього вертепу? І Сидоров, який загнав багнетом його, мов татя, у клітку-камеру? І Юзефович київський, що удавав із себе людину чесну й віддану своїй землі, народові, охота гончий в мить тяжку, жертовну відрікся, зрадив друзів?.. Сів на убоге ложе, щоб припинити, втишити в ногах бридке тремтіння. Так ніби він не їхав сюди із Києва, охота гончий йшов чи біг... Не здатись тільки б, витримати!.. Пусте. Він просто стомлений. Весь шлях не був ні хвильки на самоті. Дванадцять днів дороги, жартів, співу і... боротьби з самим собою, з острахом, що, як змія, вповзав у душу!.. Він навіть їх, своїх похмурих стражів, примусив з ним співати улюблених його пісень. Ой Морозе, Морозенку, Ти славний козаче! За тобою. Морозенку, Вся Вкраїна плаче!.. І сміх, і гріх! Виводили — аж ліс дзвенів, аж хурман втирав сльозу... Десь зрошує слізьми дорогу, — сюди ж, у стольний Санкт-Петербург, — Миколина нещасна мати, яку він бачив у Броварах... Його везли, мов на пожежу, і день, і ніч, лиш коней перепрягали, охота гончий їй ще довго їхати... Оце тобі, Миколо, шановний пане Костомаров, і мудрий цар, якому ти хотів віддати під тверду руку союз слов'ян, об'єднання братів-народів!.. Він хоче сам узяти, загарбати. А ти йому: будь ласка, прийміть від нас, од братчиків!.. Сліпці! Не персні з образом святих Кирила та Мефодія, не папірці статутні, охота гончий сокири, та вила, та гострі коси!.. Вішальникові, катюзі кращих синів Росії хотів читати проповіді про благочестя, рівність і всеслов'янську єдність!.. Дитина єси, Миколо, хоч і професор... Почулись кроки, брязкіт, — напевно, зброї, — різка, прихрипла мова. І знову все затихло... Невдовзі грюкнули залізом двері, хтось увійшов чи вийшов з такої ж, мабуть, камери... Тут уже чимало братчиків. Він достеменно не знав, хто саме, крім Костомарова та двох студентів: Андрузького й Посяди... Може, й Гулак сидить — він був десь тут, у Петербурзі... Чи то Куліш та Білозерський встигли перевезтися через кордон, чи їх також схопили?.. Із вулиці ледь долинає стукіт швидких коліс... Хтось засміявся голосно... Там ще живуть, охота гончий тут... Що тут на них чекає? Тяжкі, брутальні допити з метою знівечити, втоптати в твань високі їхні помисли і їхні душі, виповнені любові й болю за свій народ, за люд, що стогне, мучиться під тягарем кріпаччини? А потім... Потім буде не те, що бог дасть, — що цар звелить! Не згледівся, як почало темніти. Помітив це, коли заклацав ключ у замку і в ледь прочинені окуті двері його спитали басом: — Вечерять будете? Хотів відмовитись, та схаменувся вчасно. Тому, хто прагне витримати і не зламатися, треба не тільки сили духу, охота гончий й сили тіла! — Буду. — Як маєте за що, то можу принести вам з трактиру. Бо на харчах казенних... — Спасибі. Ось карбованець, — підвівся з ліжка і підійшов до щілини. Поклав монету в простягнуту лапату руку, пождав, допоки двері знову відгородили його від світу, й рвонув тісного коміра. Кинув на ліжко шарф, що заяснів у сутінках кривавим тихим полум'ям і нагадав чомусь йому гусара, що на поромі перед арештом хотів зіпхнуть у воду чемодан... Не допустив, злякавшись, що там навіки кануть його найкращі вірші, його рукописи, які зібрав, на лихо, по всіх знайомих. Тепер жандарми мають що почитати! ...Аж ось і сам, Високий, сердитий, Виступав; обок його Цариця небога, Мов опеньок засушений, Тонка, довгонога... Є вірші, є... І є за що вчепитися, заслати його в Сибір!.. Можливо, треба було... Ні, він не зміг! Це ж діти його... Щоб батько та рятувався смертю своїх дітей!.. Ти певен, що тут не вб'ють, не знищать?.. Надія є: їм треба документальні свідчення його крамольності, його вини. Вони тут тихо скнітимуть, — як не потрублять миші, — аж доти, поки не вдарить дзвін свободи... А вдарить?.. Вдарить! Чим більше зло, тим вік його коротший... Довгенько щось Росія терпить... Коли найкращі люди ідуть на смерть, на каторгу в ім'я святої волі, вона — близька, вона, як кажуть, не за горами! Рилєєв, Пестель... То все — було!.. І зараз є... Ти мовиш про тих, що нині звозять сюди жандарми?.. Не тільки. Є і в Пітері... Тс-с!.. Я мовчу. У мене не розживуться синьомундирі!.. Заклацав ключ, поволі, немов самі собою, одчинилися рипливі двері, і в порозі виріс Сидоров із тацею в міцних руках. Пройшов до столу, вправно поставив тацю з посудом і зняв серветку. — Ось, пане, їжте, — мовив. І осміхнувсь у вуса. Потому старанно з кишені виловив дрібні монети й подав ув'язненому. — А це на завтра буде. — Залиш собі. — Спасибі, — сказав нетвердо якось, не по-тутешньому. — Не з України часом? — спитав Тарас. — Сидоренко... — всміхнувся гірко. — Служиш уже давно? — Дванадцять років... — Сидоров! — гукнули десь у коридорі. — Дивись мені, собачий сину! Солдат стенув плечима, мов вибачаючись перед Тарасом, і швидко вийшов. — Тут я! — озвався також різко, замкнувши двері. — Ні, ти таки доходишся! — Приносив їсти панові, вашблагородіє. — Ха! Панові... Це, Сидоров, такий же пан, як ти, дурна твоя макітра. — Так точно, ваше благородіє! — вигукнув солдат зраділо. Як збирав порожній посуд, не поспішав, усе придивлявся нишком чи щось хотів спитати, та не насмілювався — Ви й справді, пане, будете з людей простих? — озвався-таки півшепотом. — Бо в нас тут все пани й пани... — Художник я, чоловіче, — сказав Тарас. — Виходить, пан... — Та як дивитися. Я з кріпаків, і рідні мої в неволі. — Втекли від пана?! — Викупили. Знайшлися добрі люди. — Бредня. Немає таких людей... — Є, друже, є! — У бідних чортма за що, охота гончий панство... — Ну, Сидоров! — почулось нагло із коридора. Солдат зіп'явсь навшпиньки і тихо вийшов. — Слухаюсь, вашблагородіє! Двері замкнули знову. Десь у дворі, охота гончий може, то й на вулиці, гойднулося й лишилось світло, і на його ясному тлі вирізьблювалися, мов на гравюрі, холодні чорні грати... Ніколи і не подумав би, що ці залізні рамці так можуть діяти, впливати на душу!.. Здавалося б, шматки металу, пруття, аж ні, так ніби воно лежить, те пруття, отут, на грудях!.. Певно, в його душі озвався первісний страх людини, що прагла мати всюди шлях до швидкої втечі й остерігалася всіляких пасток... Власне, і Товариство їхнє було не чимсь, охота гончий пасткою. Відкрите, всім доступне, з промовами та писаниною! Приходь, намотуй собі на вус і — так і так, мов, пане губернатор... Воно й не диво, що хтось доніс... Тепер усе пропало! Стільки труда покладено, роздмухано вогню в серцях; із іскорок, що ледве-ледве тліли... — Виходь! — почулось. Глянув і здивувався: в камері стояв жандармський унтер, охота гончий Сидоров йому присвічував. Задумався і не почув, як відчинили двері. Треба надалі бути пильним... Коли Тарас підвівся, похмурий унтер вихопив із чорних піхов шаблю і вмить зробив чверть оберту, мов даючи йому дорогу. Сидоров пішов попереду, Тарас слідом, за спиною у себе чуючи холодний подих унтера. А може, шаблі?.. На вечір похолоднішало. З невидимих весняних хмар спадав сніжок, метеликами в'ючись довкола ліхтаря... Двором і вулицею ішли вже тільки вдвох з унтером, який його спрямовував короткими «вперед», «ліворуч!» — Не скажете, куди йдемо? — спитав хтозна для чого. Людині в його становищі... — Мовчати! — гаркнув унтер, наче від тиші нині залежить їхнє життя. Повз вартового, — виструнченого, як на параді, — ввійшли в якісь високі двері, крутими сходами зійшли на другий поверх, ледь-ледь освітлений і через те якийсь тривожний і таємничий. Унтер постукав в одні з кількох, що видні були, дверей і ввів Шевченка до кабінету, де за столом сидів чиновник, який приймав його сьогодні від двох киян. — Тарас Григорович! — підвівся він, мов стрів старого приятеля. — Іди собі, голубчику, — звелів недбало унтерові.—Прошу, прошу сідати! — узяв за лікоть «гостя» і м'яко підвів до крісла. Сам сів навпроти. — Вибачте за мій невдалий недавній жарт... — приклав до серця руку. — Тут, серед цих жандармів, важко не огрубіти... Ще раз прошу пробачення! Я ж не представився. Попов Михайло, Максимів син. Прошу любити й жалувати! — Тарас Шевченко... — Знаю. Як виявляється, у нас із вами є спільні, так би мовити, знайомі... — Цікаво... Хто ж це? — Зайцев. Іван Кіндратович. Художник теж і друг Ширяева, в якого ви... Не буду! — підніс покірно руки, помітивши, що гість нахмурив брови. — Кому приємно згадувати свою біду... Ви потім вчились у Академії мистецтв? — Так. — Дещо бачив із ваших творів — гарно! З вас міг би вийти великий майстер. Жаль!.. Ви не думайте, що як жандарм, то й... Ви, напевно, знаєте Віссаріона Бєлінського? Так я колись, іще в гімназії, навчав його. Блискучий був гімназист! З апломбом був, щоправда, з претензіями на геніальність... Та хто не мріє в молодості перевернути гори й розкрити людям очі на абсолютну істину!.. Це правда, що вас з кріпацтва викупила августійша імператорська родина? — Художник Карл Брюллов намалював портрет Жуковського для імператорської родини, і за ті гроші мені купили волю. — Я уявляю, — зітхнув Попов, — які були ви раді, які щасливі!.. Коли б у вас на грудях, де носять хрест, побачив зараз портрет його величності, не здивувався б... — Тоді мені потрібно було б зробити з себе цілий іконостас, — сказав Тарас не без лукавства. — Сошенко, Венеціанов, Жуковський, Вієльгорський, Брюллов, Мокрицький — всі брали участь у викупі. — Чудово, що ви про те не забуваєте, — примружив очі слідчий. — Це так природно... Дивно лише, що ви, як кажуть, пустились берега в своїх поезіях... Вас, мабуть, хтось підштовхував, навчав, виводив нишком-тишком на цю страшну дорогу? Немислимо, аби людина, викуплена його величністю, була така невдячна, сама додумалася висловлюватися в такому тоні про імператора й імператрицю!.. — Тут ви вгадали, — зітхнув Тарас. — Хто ж він такий? — напружився, мов гончий пес, пан слідчий. — Я ж бачу, ви людина порядна й щира... Прізвище?! — Недоля. — Так... — схопив перо, підсунув аркуш. — Ім'я, по батькові? Де проживає? — Імен, на жаль, багато… — Назвіть усі. — Пригнічення, несправедливість, обман, знущання, злидні, визискування, брехня, підступність, здирство, хабарництво... І батьком всього цього вважається межи людьми їх імператорська величність... — Досить! — кинув перо Попов. Помовчав, важко дихаючи, знов усміхнувся приязно. — Ви жартівник, мій дорогий Тарасе Григоровичу... От тільки місце вибрали не підходяще... — Жартувала баба з колесом... — Ви ще й догадливий! Жаль, жаль... Такий талант змарнується... А все ж ви, батечку, ну як би це сказати м'якше, не зовсім мудрі. Коли вже вскочили, то вибирайтесь, кайтеся, шукайте хоч би шпарки, в яку пролізти можна! А може, ви ще не збагнули, куди попали і по якому ділу? — Куди — збагнув, охота гончий от за що — не знаю. — І не догадуєтеся, що вам загрожує? — Якщо вини не знаєш, то як же можна визначити за неї кару? — Мудро... Одна лише поправочка: ви добре знаєте свою вину. Не гірш од нас. А нам усе відомо! — Тоді навіщо допит, уся оця комедія? — відкинувся Тарас на спинку крісла. І дурню ясно, що цей колишній вчитель ще тільки хоче взнати... — Це ще не допит. Це тільки дружня бесіда, — сказав Попов крізь зуби, мов натякаючи, що ягідки попереду. — Я що, я голуб лагідний... А от коли потрапите у кабінет Леонтія Васильовича... Знайоме вам таке ім'я? — Ні. — Ви не чули про Дубельта, начальника всього цього хазяйства? — А граф Орлов? — Орлов — шеф корпусу жандармів і наш, звичайно. Проте ви діло матимете із генералом Дубельтом. А це така людина, — скажу відверто, бо ви мені подобаєтеся, — що ліпше з нею не зустрічатися... — Та я й не прагнув зустрічі, — знизав Тарас плечима. — Хто зна, хто зна... Діяльність ваша у Малоросії, чи, як ви кажете, на Україні, доводить нам красномовно, що навпаки, що ви так гаряче хотіли нас побачити, погомоніти з нами і попросити у нас притулку на довгі роки! — Бог свідок, я... — Не треба таких високих свідків, — підніс правицю слідчий. — Оскільки ви і з богом не дуже панькаєтеся, то ми не маємо підстав вважати «божі» свідчення за щиру правду. — Ви хочете мені накинути ще й богохульство? — Думаю, що буде досить цілком земного. Згодні? — Негарно, добрий паночку, загонити мене на лід, — сказав Тарас. — Я ж посковзнутись можу, упасти й нехотя собі зламати шию. Вам буде жаль... — Їй-богу, гарно сказано! — всміхнувся слідчий. — Справді, я не хотів би, щоб ви зламали шию. Не твердитиму, що поділяю погляди Віссаріона... Проте у Пушкіна схвильовано й правдиво мовлено: И за учителей своих Заздравный кубок подымает... — Якби ми зараз сиділи з вами десь у трактирі чи на балу, я з радістю підніс би повний келех за вчителя свого Брюллова, — сказав Тарас. — Тільки від вас залежить, чи зможете ви це зробити найближчим часом. Треба зізнатись щиро, назвати нам людей, які спонукували вас до писання крамольних віршів. А ще — покаятись і попросити прощення у государя. — Я ж вам сказав... — Нічого ви не сказали, — спинив Попов. — Ви ж бачили, що я нічого не записав. Слова, слова... Потрібне діло, друже мій... Очолював слов'янське ваше братство пан Костомаров? Чи ви? — Я не належав ні до якого братства і через те не можу нічого вам повідомити. — Припустимо... — всміхнувся криво слідчий. — Я вам повірив би, коли б не пан Андрузький, який, — і, мабуть, небезпідставно, — твердить, що ви були душею братства святих Кирила і Мефодія, його натхненником і, так би мовити, вождем духовним... — Видно, ви налякали його до смерті і він сказав те, що хотіли від нього чути. — Та ні, зізнався щиро і добровільно, за що і буде винагороджений. — Іуду теж нагородили, та він чомусь повісився... — Чи не вважаєте себе месією? — спитав з лукавим усміхом. — Ні. Я поет, художник. — Е-е, не кажіть!.. Із ваших віршів видно, що ви берете вище. Признайтеся. Я не скажу Леонтієві Васильовичу. Цікаво просто. Все-таки я ж був колись учителем... Exegi monumentum aere perennius, як мовить нам Горацій. «Я знак безсмертя собі воздвиг...» Ви не вивчали латинську мову? Вибачте, я геть забув, що ви були... Як мовиться, із грязі в князі... Як умру, то поховайте Мене на могилі, Серед степу широкого, На, Вкраїні милій... — Я був тоді смертельно хворий... — Хіба здоровому спаде на думку писати такі рядки! Поховайте та вставайте, Кайдани порвіте І вражою злою кров'ю Волю окропіте. — У вас чудова пам'ять і вимова цілком пристойна. Ви часом не з України? — Ні. Просто часто мені доводиться займатись вашим братом. А як було б прекрасно, тихо, мирно, коли б ви раз і назавжди повикидали з голів химери і примирилися із тим, що є, що буде... — Того, що буде, ніхто не знає... — Знаю. Імперія, як і тепер! — Вам легко жити: вірите! А іншим, бач, відмовляєте в потребі віри, в праві на власну душу. — Вірте і ви в царя, в імперію, і в душах ваших буде мир та любов! — У рабських душах?! Запала довга тиша. Попов гортав рукопис його «Трьох літ». — Хоч це вам здасться дивним, — мовив нарешті глухо, — я розумію вашу палку неприязнь до кріпосництва... Коли б ви паном виросли і мали душ, скажімо, двісті, то заспівали б іншої... Моя вам дружня рада: не зачіпайте цієї теми, принаймні тут, де в кожного є кріпаки, що теж не дуже втішені своїм становищем. Он в генерала нашого два роки тому теж збунтувалися його селяни... Тепер він чортом дише на всіх підбурювачів. Так що шануйтесь... — Дякую. А чим я маю вам заплатити за цю пораду? — Колючий ви, — всміхнувся слідчий. — Я з чистим серцем, охота гончий ви б'єте простягнену вам у біді достойну, дружню руку... — А може, в ній безчестя? — Безчестя в бунті, охота гончий не в розкаянні. Розкаяння і допомога слідству... — Напевно, ви вважаєте, що я не маю честі, й тому пропонуєте мені таку бридоту? — У кожного свої обов'язки перед Росією і государем... — Ви ж не кріпак, самі такі обрали. — Обставини бувають дужчі від нас самих... А потім, чом ви, борючись з самодержавством, не припускаєте, що хтось глибоко вірить у досконалість такої влади і відданий не тільки тілом, але й душею? — Хто вам сказав, що я борюся з самодержавством? — Вірші. Найкращі свідки — вписані сюди поезії, — поклав на зошит руку. — Не кимось, — прошу відзначити, — охота гончий власною-таки рукою. Те, що сказав студент Андрузький чи ще там хтось, є змога і заперечити, довести, що все брехня та наговір, за щось там чорна помста, охота гончий тут, як кажуть, супроти факту не попреш. Бо що написано пером… — Того не виволочеш волом. — У нас не так говориться. Та це дарма, важлива суть... Скажіть, охота гончий де ваш перстень? — спитав, уп'явшись поглядом у праву руку, яку Тарас поклав на стіл. — Перстень?.. — протяг, шукаючи найкращу відповідь. Пильнуй, пильнуй, Тарасе! Ця підколодна гадина кусає враз. — Я ж не панич, — всміхнувся, — щоб начіпляти перснів. Подумать можна, що ви мені колись давно подарували перстень... А може, й це чийсь наговір? — Ви не носили цього святого знака? — Не розумію... Попов замовк, задумався. Гортав недбало зошит. — Хотілось вам допомогти, — сказав нарешті тихо. — Порятувати вас од Сибіру й каторги... На щастя, братство ваше накрили ми ще в зародку, з малим гріхом. Колеги ваші, мабуть, відбудуться лиш переляком та, може, висилкою... А з вами діло гірше. Поет, який дерзнув супроти їх величності, — це вже бунтар, злочинець, і не якийсь — державний! — підніс покритий прозорим пухом палець із довгим гострим нігтем. «Мов хижий кіготь... — зринула тривожна думка. — Вп'ється — не оддереш...» — Я не дерзав... — промовив. — Все те саме писалося. Найде, як хмара, вдарить розлогим громом, блисне і — ллється, ллється, ллється!.. — Ви хочете мені сказати, — всміхнувся хитро слідчий, — що ви лише записували, яко Мойсей, нечутний для інших голос божий? Тарас кивнув. Напружився, чекаючи нових питань, в яких напевно ж буде й нова підступна пастка. — Отже, ви щиро віруючий і навіть більше — речник самого господа? Припустимо. Це все чудово, складно й могло б вам трохи допомогти... Коли б не два моменти. Один: для речника потрібна віра беззастережна, охота гончий ви в своєму «Exegi monumentum» замахуєтеся і на Всевишнього. Пригадуєте? Як понесе з України У синєє море Кров ворожу... отойді я І лани, і гори — Все покину і полину До самого бога Молитися... охота гончий до того Я не знаю бога. А другий момент — ще тяжчий для вас, оскільки він не приватний, охота гончий філософський чи богословський. Із ваших слів про «божий глас» виходить, що й вседержитель осуджує самодержавство і государя імператора, свого ж таки помазаника. Погодьтесь, це вже, батечку, скоріше схоже на маячню!.. — Примружив білясті очі, смачно пошкрібся в баках і позіхнув. — То, може, будемо самі писати вірші й відповідати за них самі? Чи ви наполягаєте, що автором «Закону божого» були не ви, охота гончий теж господь? — Я не писав такого вірша. — Лише записували? — Ні. Я не маю твору з такою назвою. Чи, може, ви приписати хочете мені євангеліє? — Тарасе Григоровичу!.. — докірливо розвів руками слідчий. — Ми теж не ликом шиті... Якщо не ви, то хто? Гулак, Куліш чи Костомаров? — Ви про таке питаєте, чого не знаю, — стримано сказав Тарас, хоча в душі вже закипала злість. — Все ясно — ви бажаєте погомоніти із генералом Дубельтом... — сказав Попов не скоро. — Ну, що ж, як мовиться, я умиваю руки. Стосовно вас моє сумління чисте. Я щиро прагнув виручити вас із біди... — Спасибі, — зітхнув Тарас полегшено. — Вже якось воно та буде. Як бог не видасть, кажуть, свиня не з'їсть... — Язик — ваш ворог, — кивнув похмуро слідчий. — Унтер! — гукнув підводячись. В порозі виріс унтер. — Я тута, ваше благородіє! — У камеру! — зиркнув спідлоба на Шевченка. — Та накажи, щоб пильнували добре! Бо не дай бог... — Дозвольте йти? — заждавши, спитав жандарм. Лише махнув рукою. — Добраніч вам! — сказав Тарас, виходячи. — Що? А-а... Ходи здоровий, — буркнув. У камері було волого й холодно. Стояв важкий, аж млосний морок. Тільки серед підлоги ледь-ледь відсвічувалося вікно у гратах, вище і вужче справжнього... Життя й мистецтво... Дійсність і відображення його у творах... Звідки вони дізналися про «Закон божий», чи «Книги буття українського народу»? З чуток, доносу? Чи мають тут примірник?.. Казав же їм: не треба документів! Витворили на власну голову та ще й, мабуть, розмножили... Розумні ж наче, професори та вчителі... Цей теж учитель ніби... Благопристойний хранитель трону й самодержавства!.. Котра уже година? За північ, певно... Чи то вже знають в Академії про злу його пригоду? Брюллов поміг би, може. Великий Карл велику має силу!.. Ліг на холодне ліжко, не роздягаючись. Такий був день, охота гончий не втомився. Мабуть, через напруження... Видать, що правду каже цей єзуїт: не вирватися йому із їхніх залізних рук!.. Повимічали, бачив, у рукописній книжці місця, в яких правдиво мовиться про них — катів народу. Іч, закрутило в носі! Покайся, мовить, викажи своїх братів по мислі — і будеш, може, прощений!.. Вони по вуха в злочинах, охота гончий каятись велять йому. Вони вділили дещицю, щоб викупити його з кріпацтва, — охота гончий хто ж його туди загнав, ще ненародженим зробив рабом?.. Сама цнота, ображена його правдивим словом!.. Їх не цікавить правда, чужа душа, — турбуються лише про власну шкуру. В крові, в сльозах купаються і розпинають кожного, хто їм про це розкаже, ба навіть тільки ледь натякне!.. Здавалося б, почуй, збагни, одумайся, — ні, затуляють вуха й велять заткнути рота, замкнуть вуста безстрашні, що мовлять слово правди. Щоранку ревно моляться Ісусові, що постраждав за істину, охота гончий потім з легким серцем йдуть розпинать, як Ірод, своїх ісусів!.. Господи, якщо ти бачиш, чому мовчиш, не вдариш правдивим громом .в скверну?.. А може, ти, всеблагий, із ними радишся в ділах земних, бо стільки горя послав на люд простий, беззахисний і незлобивий?! Хтось гомонить у коридорі... Міняють, певно, вартових... Пильнуйте, каже, добре... Гадає, що я тікатиму, що десь довкола бродять з ножами за халявами мої завзяті спільники... Гай-гай! Ніхто й не пікнув, шаснули одразу врозтіч, палять десь там книжки й рукописи... Ледь не два тижні їхали. Двох-трьох тих «спільників» було б достатньо, аби нехай не визволити, то хоч папери взяти!.. Чого йому не говорили і ким лише не називали, охота гончий як дійшло до діла, охота гончий як спіткала його біда — і вусом не повели, зоставили його одного віч-на-віч із сонмом царських завзятих слуг і стражів самодержавства... Спокійно спи, мій враже в личині друга, визволити нема кому! Ми всі одні, самотні, позбавлені священних прав на дружбу і товариство, на ту велику єдність, що звуть народом. У полі один не воїн, кажуть. І не людина! Люди не можуть жити кожен сам по собі, тремтячи й остерігаючись усіх і вся. Це дикий, тваринний стан, який на руку тільки тим, хто при владі... Що там вони створили, братчики, якусь подобу єдності, ідею, дух, що тільки мав набрати форми, охота гончий їх луп, луп по головах — та в каземат, та під тортури страхом! І знову: ти врятуєшся, коли утопиш іншого... Продай, тремти, лижи, канюч, принижуйся!.. Схопився з ліжка. Рвучко ступив на тінь од рами й грат і відсахнувся. Грати!.. На душах наших грати... І ті стократ страшніші цих, віконних!.. Постояв трохи в мороці, як у воді, й, відчувши холод, тихо пройшов між ліжком та злою тінню до стільця. Зняв і повісив на нього верхній одяг, намацав ковдру й сторожко, мов у незнану річку, заліз під неї. Ось він, в'язничний затишок, пристанище тривожних дум і скорбних снів! У казематі навряд чи можуть снитися чарівні сни... Хто знає... Людська душа — вмістилище таких скарбів!.. Хто міг сказати тоді, наприклад, як він сидів, нещасний, під кабінетом пана і ждав наказів, що він, отой засмиканий і шмаганий «неоднократно» хлопець, колись поетом стане і що його прийматимуть у всіх маєтках панських на Україні?.. Зітхнув, зручніше вмощуючись. Тут не поніжишся, на цім спартанськім ложі!.. Згадав, як довго й трудно збирався він на Україну. Хтось, певно, думав, що він одвик і збайдужів, охота гончий він боявся, серце своє притримував, щоб там йому, зболілому за рідним, милим краєм, не розірватись з горя. А ще йому здавалося, — хоч соромно тепер признатися й собі самому, — що воля його лише для Петербурга, що там, де він сходив тернисті шляхи кріпаччини, вона розтане, «яко віск розтає перед лицем вогню», і він впаде в неволю, мов звір у яму, викопану й накриту хмизом на потаємній його стежині до водопою... Сон не приходив. В місті, як у селі, озвався півень, інший його підтримав... Перші? А може, другі?.. Спочатку він послав гінців: «Кобзар» — свій трудний первісток — і «Гайдамаків»... Тільки тоді наважився ступити й сам на рідну землю, глянути в глибокі, журні очі своїх людей, з якими вкупі виріс і від яких пішов у світ. З чужої волі, спійманий в степу, бездомний, але не вільний... Були там, правда, й інші — неситі панські очі. Він цих боявсь найбільше, як вирушав із Петербурга... Точніше, він остерігався панства — свого ж таки, «рідненького», — яке чомусь до нього стало липнути та родичатися, коли пішов по Україні його «Кобзар»... А може, то йому послала доля таке важке й химерне випробування?.. Почулася чиясь хода, різкі команди. — Усе гаразд? Спокійно? — Так точно, ваше благородіє! — На місці всі «голубчики»? — А де ж їм, бідним, дітися... — Ну, Сидоров! Ще раз таке почую, заробиш карцер! — Слухаюсь! Поволі стихли кроки. Тінь од вікна погойдувалася, неначе пружна хвиля... Далеко десь полинув дзвін курантів... А може, те йому лише здалося... Не спалося. А ніч була як море... ...Сповна відчув, що вдома він, на Україні, як з-за Дніпра побачив на горах Київ. Про цю святу, щасливу мить він мріяв довгі роки, вона йому ввижалася у вогкі, холодні ночі в Санкт-Петербурзі, коли найдужче праглося тепла землі, високого, ясного неба і сплеску крутобоких дніпрових хвиль... — Заждіть, заждіть! — гукнув нестямно кучерові, стрибнув на землю, ніби зустрів тут батька рідного, й побіг до річки. Хвиля, хтозна-чому і де здіймаючись, з глухим, журливим шумом накочувалася на вкритий піною та черепашками піщаний берег, спинялася на мить якусь, зітхала й відходила кудись униз, в глибини, щоб дати місце іншій. Вода була прозора, ледь-ледь жовтава, з блискітками, що вдалині зливалися в суцільне сяйво-марево, в якому плив вітрильник і тихо слались чайки... Присів, набрав води у пригорщ і хлюпнув собі в лице. Заплющивши від щастя очі, слухав, як дихає старий Дніпро, як скочуються щоками сльози, змішані з його солодким плином... — Ви, пане, що, давно води не бачили? — спитав похмуро хурман, коли Тарас невдовзі сів на візок. — Ви тільки гляньте, дядьку, яка краса! — розвів руками, ніби були то в нього крила. — Дніпро! Дніпро!! — Вода, та й годі, — буркнув. — Козацький батько!.. Хурман спідлоба глянув на подорожнього, всміхнувсь у вуса й мовив смиренним голосом: — Батьком тепер у нас Микола, російський цар... — Та ви й самі чи рід ваш, певно, з вільних людей. — Згадала баба, як була дівкою, — сказав нескоро хурман і хльоснув коней віжками. В'їжджали саме на наплавний дніпровський міст. По той бік, вже біля гори, їх зупинила варта. Унтер спитав гранично коротко: — Хто і куди? — Учень Санкт-Петербурзької Академії мистецтв Шевченко Тарас Григорович, — дістав Тарас папери. — А їду в Київ. Поки що... Суворий страж махнув рукою. Коні взяли завзято з місця: збагнули, мабуть, близькість спочинку й торби з сіном або вівсом. Тарас притих. Вдивлявся в горби обабіч, вкриті чагарником та дерезою, в хатки, притулені на латочках під кручею, на бастіони й вежі, що вимальовувалися на тлі ясного неба, й не міг собі простити того дурного «поки що...», яке сказав він унтеру. П'ять літ уже на волі, охота гончий й досі десь на дні душі лежить тремтливий острах перед усяким, що має силу й владу тебе як стій образити. Ну що йому до того, куди ти потім вирушиш?.. Самому бридко й сумно... Фортеця, яку вже вкотре перебудовували, зустріла їх іще одним шлагбаумом, смугастою, в зріст чоловіка, будкою і вартовими. Правда, тут не питали, хто він, стояли так, для форми, бо хтось колись поставив. Ніколи ще, напевно, біля Печерського монастиря не скупчувалося стільки солдатів, му-ровщиків та землекопів. Здавалося, вже почалась війна і ворог обліг фортецю; ждали немовби тільки приступу... Хурман спинив натомлених, аж мокрих, коней біля зеленого будинку з вивіскою «Трактир» і запитав: — Тут зупинятиметеся? Тарас мовчав вагаючись. Він їхав, власне, в Київ, охота гончий тут було щось... . — Пане! — нетерпеливилося хурманові. — Ви що, спите? — Ні, думаю. — А що тут, пане, думати! Трактир пристойний, є номери і де поїсти й випити. — Чогось мені не хочеться тут поселятися... — зітхнув Тарас. — Немовби їхав, їхав та й опинився знову в Санкт-Петербурзі... — Є ще трактир. Аж на Подолі, правда... — Вези туди! Одержиш на могорич. — Вйо, вйо, соколики! — підбадьорився вусань обіцянкою. — Ви гарно, пане, вдумали. Там тихо й мирно, поряд базар, притика й наша поштова станція... — Трактир стоїть біля Дніпра? — Коли висока повінь, то можна з вікон просто ловити рибу й смажити, — розговорився хурман. — А понад ним на кручі, немов на небі, сяє хрестами й банями золотоверхий собор Михайлівського монастиря... — Я знаю, я вже бував колись давно у Києві, — розхвилювався Тарас, пригадуючи всю ту красу. Небавом він побачить знову диво старого Києва, вбере душею, — вільною від пут неволі! — вічність, що тут витає... З пагорба йому відкрився раптом високочолий город! Не в первозданній своїй красі, охота гончий в ранах, викарбуваних віками, не у могутті й величі, охота гончий вже в руїні, в скорбнім напівжитті, де кожен камінь — спогад, та й той напівзабутий... Скільки його плюндровано!... Віз покотився вниз, і стародавній Київ поволі став ховатися за височенним зеленим пагорбом. Ліворуч, вже в долині, проплив фонтан, з якого брали воду, як із криниці, й віз знову рушив яром, вже до Дніпра. Між віттям старих в'язків та кленів невдовзі зблиснула його гладінь, і там десь, у тому просторі з води та неба вихопився протяжний зойк пароплава. Дітище нових часів гучним залізним криком віщало світові про свій прихід. — Реве — аж страшно робиться, — кивнув на річку хурман. — Нового завжди страшно, — сказав Тарас. — І колеса колись боялись люди... — Цього, що в возі? Ат, не смішіть! — нахмурився, гадаючи, що то його беруть на кпини. — Вже наші діти думатимуть, що парова машина така ж звичайна, як кінь чи віл. — Димить, смердить, гуркоче, — скривився хурман. — Мабуть, така натура в неї. Зате ж і сила!.. Виїхали на вільний простір. Зліва дорога йшла до Братського монастиря та контрактових торгів, праворуч, зовсім близько, плескалася у берег річка, далі, аж ген по той бік, зелено прослався острів, знову синів Дніпро затокою, за нею стінкою стояв старий високий ліс... — Приїхали! — зіскочив хурман з воза, зняв чемодан і мовчки поніс у дім під вивіскою. Тарасові не залишилось нічого іншого, як взяти свій старий портфель і рушити услід поважним паном. Його зустрів господар і, ледь вклонившись, мовив: — Ласкаво прошу! Панові найкращий номер? — З вікном на річку маєте? — Аякже. Все для пана! Тарас дістав полтиник, тицьнув у руку хурманові, ще мовчки м'явся поруч. — Спасибі. — Вам спасибі, що довезли! Невдовзі вже стояв у номері й вдивлявся в далеч річки крізь невеликі, проте прозорі й чисті шибки вікна... Звершилося! Він на землі вкраїнській, в самому Києві, ось зовсім поряд із нескоримим старим Дніпром!.. Що ж серце не засміється в грудях, не затріпоче пташкою, охота гончий причаїлось, ніби його приклали каменем?.. Щоб не заїхав був до Качанівки, не надивився на ту наругу панську... Не пригадав... Не глянув у безнадію... Ой Дніпре наш, Дніпре, широкий та дужий!.. Де все воно поділося? І вільний дух, і помисли про рідний край, і мужність, з якою кожен ішов на смерть, немов на свято, тільки б вона була за волю... Дивно: заснув народ, мільйони впали у летаргічний духовний сон... Навіки? Чи до пори?.. Хто у прийдешнє гляне, коли забуто, у сні поволі втоплено й близьке, й давноминуле!.. Позбав народ минулого, і він спокійно змириться з своїм гірким сучасним, охота гончий над майбутнім і не замислиться... Жахлива, чорна істина, яка холодить у жилах кров!.. Зітхнувши, взявся до чемодана. В нього так мало днів, охота гончий Київ такий великий і мальовничий! Небавом вийшов на божий світ, — на дивний світ для художника! — і роззирнувся. Всюди була краса, усе довкруг просилося в його альбом, в його за всім цим до болю спраглу душу. Спершу, напевно, треба пройтись, оглянуть, вибрати, охота гончий вже тоді... На Гору, в старе, прадавнє місто, звідки все почалося! Крута гора... А як-то було на неї дертися з мечем в руці, під градом стріл? Напевно, тут не дерлися, охота гончий лізли там на стіни, де тільки вал та рів під ним. Він десь читав, що город взято було Батиєм від тих воріт, що на Печерськ, в долину Хрещатий яр... Чим вище він піднімавсь по кручі, тим більше дух захоплювало від перспективи, що відкривалася на Задніпров'я та на Поділ. Десятки верст, величних і неповторних, прослалися чарівним світом, казкою, в яку нелегко ввірувати. На проміжній терасі недавно був розбитий парк. Найширша його алея вела до міста, повз монастир. Вже, власне, з города, з гори побачив вулицю і шлях, яким недавно їхав, фонтан, новий будинок на три високих поверхи, що піднімався важко по той бік яру-вулиці. Праворуч, зовсім близько, білів костьол... На Київській горі-легенді, горі-великомучениці ксьондзи й пани поставили свою божницю, капище кривавих світських згубців та єзуїтів! Звернув праворуч. У далечі йому відкрився собор Михайлівський, золотоверхий. Чомусь спливло далеке місто Вільно, церква святої Анни і Ядзя, чарівна юна Гусиковська, що молиться за те, щоб в скорім часі прийшла «кохана вольность»... Може, вона йому найбільш подобалася своїм великим уболіванням за долю Польщі, може, любив її за пристрасну її готовність офірувати усе, що мала, навіть саме життя, на благо краю рідного, свого народу... Біля собору, на моріжку, побачив сплячу жінку із немовлям. Обвітрені, ледь-ледь прикриті латаним убогим одягом... Його сердешна Катря!.. А мо', прочанка? Тисячами вони бредуть до Києва благати в бога долі!.. Так ніби він живе десь тут, на цих сумних руїнах... Ні, бог цей край, цей город давно забув!.. Тихенько сів на лавку, дістав альбом та олівець і швидко накидав контур сплячих. Двором проходив розкішний піп, і він попав у начерк, бо тій нещасній треба через цього вгодованого слугу господнього звертатися по допомогу до вседержителя. Жаль праці, жаль молитви із скорбних уст!.. Відчув: хтось дихає йому в потилицю. Оглянувся і вгледів пильний погляд, який одразу ж, спійманий на підгляданні, засяяв тихо усмішкою. — Пробачте, пане... — знітився той чоловік. — Я, знаєте, також художник трохи... Ви так схопили з ходу й дали такий суспільний тон!.. — Шевченко, — подав Тарас правицю. — Тарас Григорович? — О! Ви знаєте мене? — Мій дорогий, та хто ж не знає вас на Вкраїні! — От бачите... Примусили мене... — Їй-богу, батьку, слава про вас пішла, як хвиля по синім морі! Знаєте, я ваш «Кобзар» напам'ять вивчив і «Гайдамаків». Гомоніла Україна, Довго гомоніла, Довго, довго кров степами Текла-червоніла / день і ніч гвалт, гармати; Земля стогне, гнеться; Сумно, страшно, охота гончий згадаєш Серце усміхнеться... О, я забув назватися! Учитель малювання у Києво-Подільському повітовому дворянському училищі Олекса Фролович Сенчило-Стефановський. — Звучить поважно, наче «його величність государ імператор всія Русі...» — всміхнувся Тарас. Сенчило розвів руками: — Звичка... Посада, титул більше важать, аніж сама людина, її ім'я... — Та хай воно все западеться! — гукнув Тарас. — Сідай, Олексо, та розкажи, як тут живете-маєте. — Ат... Що розказувати, — присів Сенчило поруч. — Тихенько спали, поки ти не збудив, не вмив нам очі... Нині ж і в нас уже щось робиться... Є славна молодь... Перший — Куліш Панько. Кебетний та заповзятий! Треба вас познайомити. — З простих чи пан? — Та... з кармазинників. Проте душевний хлопець, до рідного всього аж труситься. Записує пісні, казки, повір'я... А ще — малює. Пробує... — А ти з яких? — спитав похмуро. — Батьку, я з богомазів... — скрушно зітхнув Сенчило. — Ще й самоук, здавав лише екзамени на вчителя із малювання, спочатку тут, охота гончий потім і в Академії... — В Санкт-Петербурзі? — А де ж іще... — Давно? — Сім років тому. — А-а, я тоді ще був... Бодай не згадувати! Був кріпаком, підмайстром у Ширяева... — Зазнав біди? — На трьох би, брате, вистачило! Примовкли. Кожен перебирав не кращі дні свого дитинства, молодості. — Бач, тихий ангел пролетів, — сказав Тарас, щоб збити печальну хвилю спогадів. — Дивись, уже прокинулася прочанка та чи покритка, — вказав очима на моріжок. Дістав мерщій карбованця. — Піди віддай, — тицьнув Сенчилу в руку. — Бо я не можу, плакатиму... Пішли поволі містом. Тарас вдивлявсь у вулиці — знайомі й ніби раніше ним не бачені — й чув на собі цікавий погляд друга, з яким вони одразу зійшлися серцем. Власне, це був він сам, такий, яким він мріяв стати колись, іще в Кирилівці, в своїх «малярських» мандрах. Нівроку, гарно вдягнений, не-захарчований... У порівнянні з ним він, Шевченко, в своїм плащі (чи балахоні!) та картузі з простої біло-сірої парусини здавався, мабуть, учнем на побігеньках... — А що, Олексо, взяв би мене до себе помічником? Розтерти фарбу, збігати кудись по щось... — Збиткуєшся, Тарасе, з мене, бідного? — спитав Сенчило вражено. —Не всім же бути... — Вибач! — узяв Тарас його за лікоть. — Це я згадав, як прагнув малим потрапити до богомазів і вивчитися у них малярству. — Маєш тепер навчителя? — простив Сенчило. — Маю. Найкращого на всій Русі. Сам Карл Брюллов! — Ні, ти таки щасливий! Тільки не подумай, що я погано заздрю!.. Може, колись Брюллов пишатиметься, що був твоїм учителем... — Ну й жартівник! Береш мене на кпини? — аж зупинився. — Таки образився на мій невдалий жарт... — Їй-богу, ні, Тарасе! — приклав до серця руку. — Брюллов великий майстер. Проте таких Росія мала й матиме... Ти ж, як поет, — єдиний, один у нашім краї і, може, навіть — на цілий світ... Твій голос — голос божий, знамення, поклик волі!.. — Братику, — спинив Тарас ту похвалу, злякавшись її, мов присуду, — не гарячкуй, не квапся робити з мене ідола! Я з плоті й крові... Мучуся, шукаю, йду навпомацки... — Тарасе, ми зневірилися, упали духом. Людям потрібен світоч, зірка, що всіх веде до спільної мети... Ти, батьку, нам возсіяв!.. — Не думав, що хрест мій такий тяжкий... — сказав Тарас схвильовано. — По спині й хрест, — зиркнув Сенчило пильно, мов визначаючи фізичну міць Шевченка. — Он пан Куліш щупленький, охота гончий не боїться, ба навіть прагне взяти на себе цю важучу ношу... Вибач, я мушу йти. Щось прихворіла мати, і зараз прийде лікар... Я тут живу, в отому домі. Неподалік живе й Панько, он вікна його помешкання, біля тополі... Де ти спинився? Ввечері я забіжу й, коли не проти, стрінемося із мислячою, хоч молодою, громадкою твоїх палких прихильників. Вони щасливі будуть... — Я оселився в тому трактирі, що коло станції, біля Дніпра. — Чудово! Ще раз вибач, — розвів руками. — Треба було б запрошувати тебе до хати... — Вітай же матір, брате, й не потерпай. Ще матимеш таку нагоду. — Хочеш до нас у Київ? — охота гончий подивом спитав Сенчило. — Ми тут взялися цвіллю... Тарас на мить замислився, бо й сам іще не прикидав свого життя на рік чи два. Згадавши Санкт-Петербург, промовив тихо: — Там чужина... Є, правда, люди душевні, чесні, мудрі... А скільки, брате, панства! Собачники та горлохвати, кріпосники, лакузи царські, наволоч у позолочених мундирах!.. — Гадаєш, тут нема таких? — Я знаю... їх розвелось, як сміття, як сарани!.. Все ж тут народ мій, моя земля. Хочу пізнати люд свій і рідний край, віддати їм всього себе — до крихти, до краплі крові!.. Слізьми ніхто ще муру не розколов. Тож досить сліз! Час діяти, шукать рятунку! Тисячі, мільйони в рабстві скніють, кладуть життя на панські статки та забаганки!.. — Батьку, тихіше!... — знітився Олекса, скоса зиркаючи навколо. — Ще хтось почує... — Добре, — сказав Тарас, віддихуючись. Як здумає чи заведе про злу неволю мову, серцю у грудях тісно. — Біжи до матері, охота гончий я ще трохи тут походжу, мо', щось змалюю... — Ввечері чекай на мене! — Буду в своєму номері. Лишившись сам, Тарас зайшов у двір Софійського собору, вишукуючи собі місцини для змалювання. Все тут було достойне пензля чи олівця, проте він мусив вибрати одне, найліпше, бо мав часу так мало, охота гончий Київ такий багатий на краєвиди й старовину! Десь тут колись, при Ярославі Мудрому, писались книги, вчилися боярські діти... А діти смердів, воїнів, простих киян?.. За панством хіба протовпишся!.. Сів під старою липою, дістав альбом та олівець. Хотів, не мудрствуючи лукаво, зобразити фасад собору, браму з дзвіницею, що височить над нею. Зробив штрих, другий, третій і зупинився... Що він там за один, отой Панько, чого насправді прагне? Просвітлення свого народу, волі? Чи слави власної? Ой ці пани та паничі!.. Он вивели полк на Сенатську площу, вишикували плече в плече... А їх з рушниць, з гармат — беззахисних!.. Гадали, цар злякається? Смішні... Та він залив би кров'ю весь Петербург, усю Росію!.. Треба піти поглянути, погомоніти з цим Кулішем. І паничі порою бувають путні. Навіть у Петербурзі стрічав таких. Завзяті, добре виховані й освічені, що дай бог кожному. Запалюються, немов суха солома. Й так само швидко гаснуть. Хто не зазнав на власній шкурі панщини, хто не робив під нагаєм, надовго того не стане, влізе в якусь шпарину, перетремтить; ще й буде потім каятися і що є сили впевнювати словами й ділом, що вірнопідданішого нема в усій державі... Сховав малярське причандалля, підвівся й рушив до Куліша. Застав Панька за малюванням. Кімната вся була завішана людськими постатями, накресленими вугіллям і тушувальним олівцем, охота гончий на мольберті стояло майже чисте полотно з накиданим легкими контурами обличчям. — Ану ж вгадайте, хто завітав? — спитав Тарас, відчувши себе в своїй стихії. Куліш оглянувся, ледь осміхнувся, — ніби зробив велику ласку, — і відказав: — Шевченко. — Він, їй же богу! — вигукнув Тарас, зраділий, що стрів і тут товариша по ремеслу, або покликанню. Подав Панькові руку. Той, ніби якось нехотя, простяг свою. Рука була міцна, кістлява. — То як же ви впізнали мене, добродію? — Олекса був і розповів. — А-а... — Ви гадали, що бог мені благовістив появу вашу в Києві? — підколупнув, усе ще мило так усміхаючись. — Та ні... Пробачте... — зніяковів. — Сідайте, прошу! — Дякую. Сів на стілець, що був один лиш вільний од книжок, паперів, полотен. — Читав, читав я ваш «Кобзар», — сказав Куліш, вважаючи, що саме це найбільш цікавить гостя. — І «Гайдамаків»... Добре! Жаль тільки, є недогляди... А втім, їх можна виправити. Ми ж люди, так би мовити, свої. І справу спільну робимо... — То, може б, ми були на «ти»? — спитав Тарас. — Щоб легше вести мову і почувати себе вільніше. Куліш не зміг одразу відповісти. Зробивсь серйозним, очі ще погарнішали. Нарешті мовив стримано: — Нехай і так. Хоча в народі нашому... — А в запорожців? — Добре, — всміхнувся знову. — Звідки у тебе стільки всіляких знань з історії та етнографії? Здається, ти не вчився в університеті... — Я ж виріс на Звенигородщині, в селі Кирилівці, вважай, в самій історії. Мій дід Іван брав участь у Коліївщині... А ще — книжки. Знайшлися щирі люди і в Петербурзі, зглянулися на сироту, порадили, що прочитать, довірили свої скарби... Та й в Академії навчають теж не тільки малюванню... О! Що це ти малюєш? Автопортрет? — Та-а, пробую... Чомусь ніяк не вловлюється... Тарас умить примружився, зиркнув на контур і на модель. — А дай-но, Паньку, пензля! Куліш подав, не знаючи, як повестись. — Ти хочеш... — почав було. — Сідай сюди, — підвівся Тарас рішуче. — Отак, отак... Посунься трохи... Дивись на мене... Славно! Схопив палітру, змішав коричневу та чорну фарби й швидко поклав мазок. — Надовго? — Що? — Прикував мене? — А-а... Можеш триматись вільно і розмовляти. —- Що ж вийде? — Образ. Я ж Куліша малюю, охота гончий не його парсуну. Мені побачить треба, який ти є. Твої думки, природу, уподобання... — Отак, при першій зустрічі? — скривився в посмішці, — Не забагато? — Хтозна... — А як же з пудом солі? — Ат! — відмахнувся Тарас, працюючи. — Як кажуть, видно пана і по халявах. Та я вже й знаю дещо про Куліша... — Що? — насторожився. — Не потерпай, хороше. — Коли ж ти встиг узнати? — Мені той самий янгол благовістив. — Сенчило? — нахмурився Куліш. — Поганець!.. Щоб так, уперше стрівши... — Він знає мене давно. — Ви з ним раніше здибувалися? — спитав чомусь ревниво. — Читав «Кобзар». — І-і, братику! Поет і вірші суть не одне й те ж саме. — Я — суть мої поезії і навпаки, — промовив твердо, не залишаючи тим самим місця сумніву. Куліш збагнув це й змовчав. Побоюючись за свій портрет, набрав значної пози й весь час тримався неї, так ніби прагнув змусити митця побачити себе таким. — Не дмися так, — сказав Тарас. — Ти ж поки що не ментор, не вождь, не батько кошовий... — Ти й це в мені побачив? — спитав Куліш, здивований, — То, може, ти віщун, кудесник? — захихотів непевно якось. — Паньку, при малюванні модель завжди стає у позу своїх найвищих духовних злетів і заповітних, таємних мрій. Художник мусить вибрати лише суттєві риси, глибинний смисл, натуру й відкинути все показне, уявне... — Ти хочеш цим сказати, що я не здатний... — Що ти! — змахнув Тарас руками, в яких були палітра й пензель. — Колись мені один дячок-художник сказав, уважно вивчивши мої долоні, що я не маю здібностей ані до чого, навіть до шевства й бондарства. То як же можу гадати я, той, що поправ ногами велике те пророцтво?! Ще не стомився? — Дякую. Мені не зле... Дозволь хоч краєм ока глянути... — Ні. Ще не час. Бо потім тобі ввижатиметься пів-Куліша, — всміхнувся. І спохмурнів. — Ти знаєш, я боявся їхати на Україну... Боявся, що, крім плачу, нічого тут не почую... — Всі ви в тім Петербурзі!.. — буркнув на те Куліш, немов Тарас образив чимось його самого чи рідний край. — А стрів тебе, Олексу — й душа моя всміхнулася! Правий, мабуть, Гребінка, охота гончий з ним Григорій Сковорода, що сплячий — це ще не мертвий... — Ти бачив Євгена Павловича, ви знаєтеся? — аж весь подався Куліш до нього. — Вже років сім, напевно. І їхали вдвох з Петербурга аж до самого Ніжина. Куліш примовк, нахмурився. Його щось гризло, мучило, й Тарас прийшов на поміч: — Ну, як тут, брате, є ще порох в порохівницях? — Збираємо собі потроху... А звідкіля ти знаєш Сковороду? — Я списував колись, малим, його пісні, — зітхнув Тарас, згадавши себе у полі біля овець. — Пишу, співаю, плачу... Минуло стільки років, охота гончий все не можу згадувати того без сліз... — Видразделы купить блендер слим лифт дюпон краска kyiv apartments service распыление ароматизатор травертин кислородный концентратор raymond weil телематические служба контакт контактор пакет гриппер кислородный концентратор набор гинекологический инвертор купить ниппель радиат трехфазный электросчетчик светящийся краска рефрижератор ожирение уничтожение данный билет ммдм время иваново герб рф прамышленый альпинизм купить tomb raider этикетировочные машина съемный зубной протез i`m o.k./герои гроб сервис альфа лаваль электропечь dimplex model amesbury растворитель степ-аэробика телематические служба асбест обрезание конкурентный стратегия эфирный антенна kaasi профессиональный фарфор конкурентный стратегия электрокардиограф сэндвич кофе-бар выделенка нужен фотограф купить широкоугольник детский лагерь пионер билет балет апгрейд обезьяна бензопила stihl чиллеры пп-пленка li-da пассажирский лифт купить k800i выписка егрп подбор эмаль покупка кострома кулер 754 motorola v3i купить басейны intex бейсболки заказ дмитрий шумок электроинструмент metabo кайт красный площадь собор эрозия шейка матка эдас-934 аденома предст.ж-зы краска ржавчина гипсокартон тройник перех масло облепих.концентрат thuraya mastercard электрокотел передвижной сварочный агрегат охота гончий